Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки.
Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого кохання...
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими
трояндами…
Леся Українка
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти,
мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад
про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер
мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно,
невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце
віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий
мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила
сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше
життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою
щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати
руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні
згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так
божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались
так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я
бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла
до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми
того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене
ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від
найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки
з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від
самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я
знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, —
вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу,
ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у
тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з
іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як
зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так,
облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять,
своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О,
візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі
троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О
дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж
для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і
воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною
нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми
мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і
згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми
були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як
твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О,
рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні
троянди.
7.11.1900
Трагічне кохання Лесі Українки
За життя Лесі Українки вийшло три збірки її поетичних творів: "На крилах пісень", "Думи і мрії" та "Відгуки". Оцінюючи творчість поетеси, І. Франко виступив зі статтею про Лесю Українку, в якій писав: "Україна, на наш погляд, нині не має поета, що міг силою і різносторонністю свого таланта зрівнятися з Лесею Українкою". Леся Українка мала різностороннє поетичне обдаровання. Свої палкі почуття, філософське осмислення дійсності і глибокі роздуми над долею народу вона виражала в ліричних віршах, драматичних поемах і казках. Проте дуже довгий час Леся не виходила на дороги велелюдності зі своїм особистим. Дуже делікатна у цьому відношенні, свою радість, найінтимніші пориви жіночої душі зберігала глибоко в серці.
Тільки в хвилини особливого душевного напруження писала вона про своє особисте. У листі до Осипа Маковея Леся висловила свій погляд: "Невже справді, ми, поети, мусимо жити завжди "на розпутті великому" і віддати людям на осуд скажу навіть, на поталу — не тільки свої думки і свою роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої".
Безперечно, кохання — сонце людських почуттів, воно чудодійно змінює світ в наших очах, виявляє в вас усе найкраще, відкриває безмежні багатства, красу людської душі. Немає жодного поета на земній кулі, який би не писни про кохання — відлуння душі. В інтимній ліриці Лесі Українки э сторінки особливі, надзвичайно суб'єктивні. Це поетичний відгомінні жорстоких ударів долі, спричинений смертю людини, про лісу могла сказати: "Мій друже, любий мій друже, створений дми мене..".
Влітку 1897 року и передмісті Ялти Чукурларі вона познайомилась з чудесною людиною, Сергієм Костянтиновичем Мержинським, якого полюбила глибоко і самовіддано: "О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе...". Ця зустріч могла б так і залишитись випадковою, якби не невелика спільна справа, що згодом об'єднала цих людей. І взаємна симпатія породила це спілкування. Він завжди розумів Лесю і ні рив їй як своєму найближчому другові. Розуміти один одного могли непересічні особистості, бо важили вони один для одного надзвичайно багато.
О. Кривинюк писала: "Він був російської культури, але читав і розумів добре українську мову ідо українства був дужа прихильний. Була ця людина високої інетелігентності, освічена, культурна, мила, симпатична. Тонкою, лагідною вдачею вони подібні один од одного". ..
У наступному році! у Мінську відбувся з'їзд соціал-демократичної партії, після якого почалися арешти депутатів. С. Мержинський уник арешту, однак від був уже смертельно хворий. Леся кидається його рятувати. Батьки були проти цієї поїздки до Мінська. Адже вона сама хвора, марнує себе чужим лихом — побивається хворим.
Леся не могла кинути коханого напризволяще. З Мінська вона писала сестрі про тяжкі умови перебування хворого, просила терміново по телеграфу вислати сім карбованців, бо позичити немає в кого, а Сергій Костянтинович живе матеріально сутужно. Як зазначала авторка, лист "монотонний", але такі враження; витримка не покидає, "тільки вечорами непреоборимий смуток опановує...".
Далі повелося ще гірше, ще страшніше. Дорога серцю людина, близька всім складом думок і прагнень, гинула на руках у іншої, також страждаючої від недуги. Смерть чатувала поряд, невмолима й неподоланна:
Надто так мало жила я на світі,
Хочеться ще хоч би весну прожить.
Дайте востаннє побачити квіти,
Дайте побачить небесну блакить.
Ой, коли б я та й раніше те знала.
Милий, чого в тебе сльози течуть.
Годі, не треба! Тебе я кохала...
Пролісків, пролісків хай принесуть.
Присвячена С. К. Мержинському лірика сторінка за сторінкою, рядок за рядком розкриває перед нами глибоку душевну драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно.
У ліричній поезії в прозі "Твої листи завжди пахнуть зав'ялими трояндами" вимальовується постать коханого, який так багато значив у житті поетеси. Жодного натяку на якісь еротичні переживання, тільки душа, душа плаче і ридає: "Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!" Він той, хто умів рятувати ЇЇ від самої себе. Він той, хто тремтячою рукою міг зняти все, що мучило й томило.
У дні смертельної недуги коханого з-під пера поетеси виходять пекучі строфи віршів: "Хотіла б я піснею стати", "Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...", "Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?", "Я бачила, як ти хиливсь додолу", "То, може, станеться і друге диво...". За одну ніч біля смертельно хворого Леся Українка написала ліричну трагедію "Одержима".
Хочеться звернути увагу на те, що навіть у хвилини найтрагічніші Леся вповні проявляє свій крицевий характер, залізну силу волі. Там, де сльози, там і сердечне очищення, там, де горе, нещастя, страждання, там і незламна надія. Майже у всіх перелічених вище віршах цей мотив проривається крізь сльози болю:
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає.
Взяти тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
Трагічність кохання Лесі Українки — и її силі. Вона страждала, як і всі нещасливі. Але навіть у трагічний час моральних тортур продовжувала писати, бо слово було її єдиним захистом від жорстокого і несправедливого світу.
